Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

Німець тамтой був чоловіком із світа, знав, що другії не знали, мав цвіт папороті, знав зіллє по назвиську і властивостям і вигодовував, мабуть, хованця.[58] Коли людей мовби вимело, закопав наперед гроші в землю десь під замком, а сам пішов на верх Пікуя. Там донині ще є сад не леда кому зримий, де ростуть зела, котрі, загадані так, як належить, самі заговорять. Там німець назбирав різних трав і став панські скарби зіллям помазувати. Уже все майже було готове – ще лишень три рази замок обійти і приговорити, а палиця татарська не відгадала би скарбів. Но при самім кінці третього обходу показався знахар татарський на горі, тримаючи перед собою таємничу паличку. Німець іде сміло; уже кінчиться закляття – но тут уздрів його одноокий татарин і прострілив при останньому слові груди.

Паличка запровадила татар до замку, але закляття перемогти не могла, крутилася і вертілася, а врешті повела куди інде. Татари взяли замок бурити і обернули все догори ногами, но нічого не знайшли. Від того часу ходить кожної ночі німчик в червоній шапочці й темнім спенцирку воколо замку і стереже закляті гроші.

Не оден кусився обогатитися заклятими грішми, но жаден не вийшов цілий із очарованого замку. Не раз заходить біда дорогу тим, що ідуть з торгу, і робить різні свинства: то введе в трістя й на стрімкі улети, то гулюкає і свище, а впровадивши христянина в нещастя, сміється сміхом нехриста.

Старі люди кажуть, же упириця тая буде так довго стражу свою робити, доки хто із родини властителя грошей не набере стільки відваги, аби переночувати сам в тім обиталеську праотців сво'іх.

Дід замовк, а я відрік йому нерозважно:

– Старче, старче! Жаль мені твого сивого волосся, байкам таким даєш віру. Но щоби тобі іще перед гробом очі отворити, іду ось нині виполошити тую упирицю.

І так сталося. Щойно запала ніч, погнало мене на варту до пустки.

Понад лісом і горами світив місяць вповні, долом лилася непроглядна чорнота. Там в таємничій глибині шумів Опір, одноголосе й глухо.

Я наблизився до пустки. Високо возносилася вежа, попри неї частина муру. Біля румовиська стояв хрест, похилений, без поперечника. Під ним виднілася гора черепів, мерви[59] й сміття, яке подорожні наскидали для вернення від себе упириць.

Запустившися в тії дикії сторони сам оден, став'єм трохи тужити; мені виділося, же я опущений людьми і кинутий на інший світ межи чужую, мені неприязну природу. Щоби не утратити духу, закурив'єм люльку зайшов до замку. Закватировався я до одного з покоїв, постелив, як міг, мервою, набив рушницю, положився і заснув поволі.

Спав'єм, може, добру годину, аж ту приснилося мені, же чую якесь дуже сумне заводжене. Хотів'єм піднятися – годі; рвався і мучився довго – аж нарешті отямився прецінь. Прокидаюся – слухаю – а мій Веркусь виє, а виє так, мов чого дуже страхається. Клацав зубами, заводив тихо, а то знову зі всією силою скавулів, перекриваючи навіть шум ріки й стогін лісу.

Мені щось душно зробилося. Хотів'єм галаснути на собаку, но ляк якийсь не давав мені й дихати. Слухаю, розкривши рота, дивлюся вибалушеними очима, а ту в кутку піднімається якась мара – дивогляд страшний. Щось несамовите, худе, бліде, буцім із тоненького, сухого, темно-жовтого паперу – очі непорушні, вгору піднесені, мов шкла притьменного – уста сині, стулені, а межи них вистають два предовгі зуба. Зодягнене було в спенцирок[60] чорний, шапочку і холошні червоні, а руки держало на худісінькім череві. Воно витріщило очі, але в оку його не було видно чоловічка.[61]

Зірвав'ємся на рівні ноги, та й до рушниці.

– Хто там! – крикнув'єм не своїм голосом і наставив багнет до него.

Воно стояло на місці, витріщивши свої шкляні очі й мерзенні ікли на мене.

– Гет! Бо заколю! Веркусь, гузя! – кричу, а потвор стоїть, як стояв, а Веркусь виє, аж волосся мені шапку підносить.

Замкнув'єм очі, стрясся від огиди і «пшик!» багнетом раз і другий на чудовище. Отворяю очі – воно взад, я за ним – воно, позираючи весь час на мене, «цап, цап», мов кіт, поволі взад відсувався. Що шибну багнетом, то воно вислизне дивом і задкує, а далі опинилося разом зі мною десь у пивниці.

– Стій! – кричу, аж захрип, а воно, Бог знає як, розпустилося в повітрі.

Перехрестив'ємся то правою, то лівою, пекнув,[62] сплюнув, насунув шапку на очі і вертаю до первої квартири. Щойно хочу положитися – дивлюся, а біс витріщив знову очі й зуби.

– Пек ти й осина, вражий сину! – та й пробиваю раз, другий, третій.

Воно в кут – я за ним, воно знову під землю – я за ним, до пивниці. «Лусь!» – стрілив'єм в пивниці, щоб не утекло мені. Аж ту загриміло і земля стряслася, мури і ліси, й гори, й Опір з камінням, все стало рушатися, все враз ожило.

І скажу я вам, куми мої, що не був я тоді який такий хвалюх, котрий нічо іще не видів. Бувало, на війні здавалося під градом куль карабінових, же вони лиш ніс обтирають; коли голови братів вояків одірвані від тулубів із страшними перемінами лиця котилися під ноги, то казалисьмо, же ворог з нами кругляка бавиться: а під Дрезном дивився я, як покалічені повзали рачки всі до водного рову, а там, одні по других, мов хроби в гноївці бродили. Я тоє видів, а духу не стратив. Но явлене із тамтого світу запаморочило мене – я зімлів.

Коли отямився, уже зорі засіяли. Обзираюся воколо, упириці нема, пізнаю пивницю, мацаю – є рушниця, но піднести її ані руш. Натягаюся, термошуся – годі! Встаю, підвожуся – брень! – виважив'єм рушницю з кусником муру, а під ним щось забряжчало. Ударив'єм рушницею, забряжчало знову. Сягнув'єм рукою, а там щось стуленого, округлого. Я витяг жменю, вибіг оленем на двір і виджу – самі срібняки і червінці. Тут же зиркнув'єм на руку, а з неї тече кров, як з потоку, з грудей – то само, а за шкірою на боці куля. І коли не вірите словам моїм, то дивіться – ровець сей маю від нехриста.

Теє сказавши, відкасав Гарасим від грудей сорочку і показав за пазухою довгий